Обласна бібліотека для юнацтва

імені Василя Симоненка

Social Icons by Dreamstale 33Social Icons by Dreamstale 6Social Icons by Dreamstale 17  

baner m

Прозорро - публічні закупівлі

 

Бібліотека обслуговує користувачів:

Пн-Пт з 1030 до 1830

Нд з 1000 до 1800
У літній період щодня

з 1000до 1800

Вихідний день Субота

 Адреса:

м. Черкаси
вул. Надпільна, 285
18000

Місцезнаходження бібліотеки на карті

<< < травня 2020 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31

«Вкрай окремішній» Тодось Осьмачка

16 травня 2020 року виповнюється 125 років від дня народження Тодосія Осьмачки (1895–1962), письменника, перекладача, уродженця с. Куцівка Смілянського району.

 

Із передмови «…я ж себе не мислю іначе… ­­– лише як поета» письменниці, літературознавця Валентини Коваленко до книги Тодося Осьмачки «Поезії. Поеми» (Черкаси: видавець Чабаненко Ю.А., 2013).

Тодось народився у сімїнаймита-селянина… Від нього – фанатична любов до чесності, правдивості. Матір згадував як простодушну, добру, сердечну, завжди дуже запрацьовану. Вона говорила тільки українською мовою і тільки українську вважала «людською».

         У дев’ятирічному віці освоював ази церковно-приходської школи в

с. Куцівці. «Вчився погано. Мабуть через те, що по-руському вчили, бо я добре насідав на вроки без путнього успіху. Се обридло і я захопився казками, житіями святих,.. і нарешті доброю російською книгою», – так спогадує письменник у своїй «Автобіографії». Мріяв «… бути казковим героєм, святим, стражником, нарешті, поетом».

         І став ним. Перша книга «Круча» з’являється друком в 1922 році. У ній молодий поет Тодось Осьмачка своїми десятьма віршами засвідчив символічний глиб поетики самовираження. Поет гордився високою оцінкою його творчості Сергія Єфремова.

         Друга книга поезій «Скитські вогні» виходить у 1925 році. За означенням М. Жулинського, вона – своєрідний «гімн українському степові»:

         Гей, степе мій,

         Підпер ти ріками моря,

         Щоб не схитнулися вони на

         Ниви хлібороба…

         Третя збірка «Клекіт» (1929) побачила світ у досить не певний час – тоді, коли готувався відкритий процес над українською інтелігентністю (над так званою Спілкою Визволення України), коли радянський ідеологічний процес затискав індивідуальну свободу творчості. Поетів розпач посилюється від відчуття приреченості на самотність, прокляття у рідному краї («О будь ти прокляте, життя моє»).

         Наприкінці 1942 року Тодось Осьмачка приблукає до Львова. Це буде найкращий час для творчого спілкування поета. Там Осьмачка читатиме виспівно уривки з поеми «Поет» цей складний філософський твір із оригінальною системою образів-лейтмотивів, який не раз називав «скорботною книгою», «своєрідним ключем» до пізнання внутрішнього драматизму і власної долі, і долі народу. Ця поема на 23 пісні з’явиться в 1947 році з присвятою «Пам’яті єдиного мойого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними, – мойого батька Степана Осьмачки».

         В1953 році з’явиться п’ята збірка «Китиці часу», куди ввійшли вірші емігрантської дійсності 1943–1948 років (Прага, Відень, Баварія, Канада, США; спілкування з українською діаспорою, неоднозначне сприйняття творчості письменника; пошуки житла, постійні хвороби, неперебутня самотність…).

         Звертається письменник і до прози. Його повість «Старший боярин» (1946), за словами Юрія Шереха, «наче сама Україна. Мережана-гаптована, золотом вишивана, словом за серце беруча, у масних чорноземлях, у сонячному бринінні, в місячній поводі-зливі. Проте вже в повістях «План до двору» (1951) та «Ротонда душогубців» (1956) – реальні картини знищення українського села з його віковічними духовними основами.

         Запекла боротьба повстанців Черкащини за національну свободу в роки громадянської війни переживалася Т.Осьмачкою настільки великотрагічно, настільки великою була його любов до рідної землі і настільки болючим усвідомленням того незаперечного факту, що народився саме «…українцем, а не людиною, бо ж кинутий разом зі своїм народом на незаслужену найтяжчу наругу північними «зайдами дикими».

         Тому поет ще у 1928 році звертається до тих трагічних подій у своєму «найосьмачковішому» творі «Дума про Зінька Самгородського». І тільки через тринадцять років, переживши поліційні переслідування та тортури, скитання та втечі, Кирилівську психлікарню, Осьмачка повертається до рідної Куцівки, викопує у брата на городі пляшку з рукописом і переписує першу з трьох пісень «Думи…», яка, за словами поета, «була дуже незадовільно… написана». За два роки, завдяки прихильності львів’ян до нашого поета, вона з’являється у збірці «Сучасникам».

         Це – найулюбленіший твір Осьмачки. Розуміючи високу художню вартість своєї думи, з її читання він починав кожну творчу зустріч. Поет болісно реагував також і на неувагу еміграційної критики до цього твору. «…Таких, як мій «Самгородський» ви багато не нарахуєте», – якось сказав у одній із розмов Г. Костюкові.

         Глибоке знання поетом психології людини (особливо селянина), традицій та звичаїв різної землі, мови; усвідомлення страшної наруги більшовицького режиму як антигуманного злочинного начала для України породило в поетові ненависть, гнів, злобу, фанатичну любов до правди. «А літератури власної недокінченої мені було жаль, як своєї помсти…», – писав Тодось Осьмачка про тогочасне становище України і себе в ній.

         Поет ніколи не розлучався з течкою, у якій були найважливіші рукописи. Навіть в останні дні свого життя після паралічів та струсів цікавився літературними питаннями: чи є «щось свіже і справді нове» в Україні (мав на увазі талановиту молодь); читав Лесю Українку і Лонгфелло, робив помітки на полях, записував афоризми про людину, поетів, книжки («Думки із шпитального нотатника»); вимріював збірку поезій та афоризмів «Людина між свідомістю і природою».

         7 вересня 1962-го року Тодось Осьмачка на 67-му році життя відходить у замежжя вічності. І так неминуче-вселенсько, так щемливо звучить у душі його переконання, що людина вільно і неодмінно шукатиме те, чого вона не має у своєму житті, й ніколи не матиме на землі, і що якраз саме в цьому – «запевнення вічності поезії як вінця людської творчості».

         Додамо: запевнення української вічності.

                           

main page06.09.17

Персональний сайт
"Василь Симоненко"

pochesnyi znak

Визначені лауреати Симоненківської премії 2019 року

Детальніше...

 

Зображення

Мама - особливе ім'я

gffg

Записати2

Нові книги у бібліотеці